Виявилося, англійки. Розкіш. Двійнята. - Ось це так. Піду ще джина принесу. У стійки, в очікуванні замовлення, ярассматрівал себе в дзеркалі, ледь-ледь підморгнув. - Сійя. Ну, ясна річ, веду війну на два фронти. І тили укрепляю.Виведал, хто такі. Хрещениці старого шкарбан, господаря вілли. Вищий світло, щойно з Швейцарії і таке інше. Сюди приїхали на літо, дідуган радбудет зі мною познайомитися, чому б нам не підвестися і не випити чаю.

Замітає. Ноги в руки. Знайомлюсь зі старим. П’ю чай. Він так і не отримав від звички підіймав підборіддя, словноворотнічок занадто тисне: мені пальця в рот не клади. - А цей, як його, говорив по-англійськи? - Досконало. Усе життя метався по Європі, вершки суспільства і всетаки. Взагалі-то одна з двійнят не зовсім непридатна. Не в моєму вкусе.Сосредоточіл вогонь на другому. Ну, старий і не та близнята після чаю кудись тослінялі, а ця Джун, так її звали, повела мене оглядати володіння.

- Вдало все повернулося. - До рукопашній поки не дійшло, але я збагнув, що вона на все готова. Ну, ти ж тільки що з острова. Повний магазин, а стріляти не в кого. - Точно. Зігнув руку, погладив волосся на потилиці. - От і я кажу. Ну, пора повертатися до школи. Ніжне прощаніе.Пріглашает в суботу на обід. Через тиждень я там, одягнений з голочки. Івообще - картинка. Киря, дівчатка в ударі. І раптом.

.. - Інтригуючий взгляд.Ну, словом, інша, не Джун, на мене взъелась. - О боже. - Я відразу розкусив. Шибко розумна, знаєш? Спочатку - не приступ, нопара чарок джина - і як з ланцюга зірвалася.

Дивлюся, пахне жареним.Непонятно, за що хапатися. Ця Жюлі мене нищить, нищить. Я спершу івніманія не звертав. Гаразд, думаю, не розрахувала. А може, жіночі справи. Нотут … тут вона почала форменого знущатися, причому таким собі ідіотскімманером. - Як? - Ну … розумієш, передражнювала мене. Голос, вирази. Спритно у нееполучалось. Але прикро до чортиків. - Що ж вона говорила? - Так купу всякої фігні: пацифізм, ядерна війна.

Ну, ти їх знаєш. А як цього не звик. - А ті двоє що? - Слово вставити боялися. Розгубилися вкрай. Все нічого, але тут етаЖюлі стала видавати такі гидоти, просто одну за одною! Зовсім вже вийшла ізберегов.

Всі заметушилися. Інша, Джун - до неї. Стариган затріпотів, чтотвоя підбита ворона. Жюлі тікає. Сестра за нею За столом - тільки ми состаріком. Він заливає мені, що вони рано осиротіли. Вибачається, значить. - Що ж це за гидоту? - Та не пам’ятаю вже, старий. Віжки їй під хвіст потрапила. - Зануритися ввоспомінанія. - Ну, обізвала мене фашистом. - Фашистом?! - Ми посперечалися щодо Мослі.

- Стривай-но. Як його звали? - Кончіс. - Він жартівлива посміхнувся, ніби здогадувався, що я сейчасскажу. Пригладив вуса, тільки і знає, що охорашіваться. - А я зрозумів, він як раз відзначився під час Опору. - Тримай кишеню. Німцям прислужував. Особисто керував расстреломвосьмідесяті селян. А потім накивав приятелів-фріців, щоб і його внесли список. Зрозумів? І вийшов сміливців і праведником. - Але ж він, здається, був небезпечно поранений? Він випустив клуб диму, зневажаючи мою наївність.

- Від карателів живим не вирвешся, старина. Ні, мерзотник спритно всеобделал. Спершу зрадив, а потім прославився, як чорт знає який герой.

Сфабрикував навіть фальшивий німецький звіт про цю історію. Надув всіх, какмало кому вдавалося. Я уважно подивився на нього. У мене виникло нове, страшноеподозреніе.

Все далі в лабіринт. - І невже ніхто … Мітфорд потер великий палець вказівним; так в Греції обозначаетсявзятка. - Ти так і не пояснив, у чому там справа із залом очікування, - сказав я.

- Так він називає свою віллу. Очікування смерті або щось в цьому роді. Кдереву прибито напис по-французьки. - Він вивів пальцем у повітрі: - Salled’attente. - Що ви не поділили? - Та нічого, старий.

А нічого. - Не жмісь. - Я життєрадісно посміхнувся. - Тепер-то я там побував. Пам’ятаю, дитиною, в Хемпширі, я лежав на гілці верби, що нависає надручьем, спостерігаючи, як батько ловить форель.

Він священнодіяв: закидав “муху” так, щоб вона ледь торкалася водою, як пух чортополоха. Віднобило, як форель, яку він збирався обдурити, піднімається з дна. Вотрибіна повільно підпливла, зависла під наживкою - нескінченний, захвативающійміг, і раптом - удар хвостом , блискавична підсікання батька; скрекіт котушки.

- Так дурниці, старий. Чесно. - Кінчай телитися. Розповідай. - Чушь собача. - Риба на гачку. - Ну, пішов я якось прогулятися. Вмае, у червні - не пам’ятаю. Дістала мене школа. Підходжу до Муце, щоб поплавати, спускаюся, ну, ти знаєш, між дерев, і раптом - не просто дві баби. Двебаби майже без нічого. А у мене вже план операції готовий. Подваліваю набреющем, мені не звикати, говорю что-то по-грецьки, а вони, ну і ну, по-англійськи відповідають.

Санді Мітфорд. - Повернувся?! - Майже що, дідусь. Майже що. - Він відкашлявся. - Отримав твоюзапіску. Не хочеш де-небудь перекусити? Через хвилину, умовившись про час і місце, я перечитував листа кАлісон. З-за кожної фрази визирав ображений Мальволіо. Ще черезмінуту лист, подібно до усього, що пов’язувало мене з миром, перетворилося вструп попелу. Слово рідкісне, але точний.

Мітфорд зовсім не змінився - я готовий був побитися об заклад, що й одяг нанем та ж: темно-синій піджак, темно-сірі фланелеві брюки, клубнийгалстук. Все це злегка потерлася, як і сам власник, він був вже не такойразбітной, яким я його пам’ятав, хоча декілька порцій джина відродили в нембилое партизанське нахабство. Усе літо він “їздив по Іспанії з своройамерікашек”, нема, мого листа з Фраксоса він не отримав.

Мабуть, оніего знищили. Значить, Мітфорд міг розповісти щось, для них незручне. За бутербродами ми поговорили про школу. Про Бурані - ні слова. Він всетверділ, що попереджав мене, і я підтакував: попереджав. Я іскалпредлог, щоб перейти до того, що мене по-справжньому цікавило. І тут, як я і сподівався, він сам заговорив на цю тему.

- Ну, а в залі очікування був? Я відразу зрозумів, що питання не так випадковий, як здається; що йому істрашно, і цікаво, що обидва ми йшли на цю зустріч з однією і тією ж метою. - Господи, я саме збирався запитати. Пам’ятаєш, не встигли ми тогдапопрощаться … - Так. - Приховано-насторожена погляд. - Був ти в бухті Муца? Южнаясторона - рай земний, правда? - Ну так. Звичайно. - Бачив віллу на східному мису? - Так.

Там ніхто не живе. Так мені сказали. - Ara. Цікаво. Дуже цікаво. - Він задумливо впоралися в кут; ядрожал від нетерпіння. Він повільно, за нестерпним висхідній дузі, підніс корту сигарету; випустив із ніздрів султан диму. - Ну й добре, старіна.Сказалі і сказали. - Але чому “Не ходи.

.. “? - Та дурниця. Е-рун-да на пісному маслі. - Розкажи, раз нісенітниця. - А я вже розповідав. - Розповідав?! - Як поцапался з колабораціоністом. Пам’ятаєш?-Да. - Це і є хазяїн вілли. - Стій, стій … - Я прицмокнув пальцями.

Вона гарна, хороша, ноее цікавість стягує мене, як мережа. Я - ніби потворний паразит, який може існувати лише за вдалого збігу обставин, в некомнепрочном симбіозі. Ті, на суді, помилилися, вважаючи, що я - мисливець заженщінамі. Насправді досягти комфорту, щирості у спілкуванні, духовнойсвободи я можу тільки за допомогою жінок, які полюють за мною. Я жертва, не кат. Нот, говорити я буду лише з однією людиною. І до тих пір не всостояніі ворушитися, йти вперед, будувати плани, розвиватися, становітьсялучше.

.. до тих пір моя таємниця, моя загадка мене огортає захисним покривом, це - мій єдиний товариш. - Іншим разом, Кемп. Не зараз. Стенула плечима; кинула на мене важкий погляд пророчиці, передчуває біду.

За дверима заволала старенька, раз на два тижні що забирає сходи. Уменя дзвонить телефон. Я злетів вгору і підняв трубку - схоже, в последніймомент. - Слухаю. Ніколас Ерфе. - А, доброго ранку, Ерфе. Це я.

Будучи п’ятьма роками молодше Лілії де Сейтас, виглядала вона років на десятьстарше. Таких називають охальніцамі; горлатий рядовий того полку, коториймой батько ненавидів найбільше, що він ставив нижче “чертовихсоціалістов” і “мудрував з Уайтхолла” - полиця волосиста.

На мить він виник вдверях майстерні. Злісні блакитні очі, кущуваті полковницькі вуса, неприбрана кушетка, смердюча, заросла плита, сміття на столі, развеселиеутробно-сороміцькі абстракції на стінах; в’язь викидною посуду, ганчір’я, газет.Но в її скупому жесті, в погляді , що супроводжував його, таїлося большеістінной людяності, ніж в усьому будинку моїх батьків.

І все жеродітельскій будинок, роки, проведені там, не відпускали мене, я подавілестественную реакцію. Наші погляди зустрілися над прірвою, і перебросітьмост через неї я був безсилий; грубувата ласка: хочеш, я побуду твоеймамой? - І втеча: я блудний син, їм і залишуся. Вона прибрала руку. - Багато говорить, - сказав я. - У мене весь день попереду. Її обличчя манячіло переді мною, затягнуте сизим димом, і мені вдругпочуділось, що ця особа тупого, грізного чужинця.

Ноотправіть все не наважувався, і врешті-решт лист заночувати на каміні. Ці три дні, образившись на весь рід людський, я ізменілобикновенію вранці спускатися до Кемп. До готування в неї руки не доходили, але кави вона варила непоганий, а на четверте ранок мені смертельно захотелоськофе. При моїй появі вона відклала “Дейлі уоркер” (в “Уоркер” вона шукала “правду”, а в інших газетах - “сране брехня “) і залишилася сидіти, димлячи іглядя на мене.

Без сигарети її рот нагадував яхту без щогли; несомненнийпрізнак катастрофи. Ми обмінялися парою фраз. Вона замовкла. Але незабаром японял, що під прикриттям милосердною завіси тютюнового диму - з ранку онавиглядела як чиста Горгона - мене скрупульозно вивчають. Я прикинувся, чточітаю газету, але її не проведеш. - Що сталося, Нік? - У якому сенсі? - Ні друзів.

Ні баб. Нікого. - Що за розмови так рано? Вона розвалилася на стільці у своєму старому червоному халаті, нечесана, стародавня, як час. - Роботу не шукаєш.

Це все я, жопа, винна. - Не смію сперечатися. - Я намагаюся допомогти. - Знаю, Кемп. Я глянув на неї. Одутле, м’яке обличчя, очі вічно пріщурениіз-за диму, майже як маска театру Але, парадоксально личать атавізмамвиговора кокні і нарочито грубій манері висловлюється. І раптом, з неожіданнойсентіментальностью, вона нахилилася через стіл і поплескала мене по руці.

Але нітрохи не шкодував про своейневежлівості, про те, що відкинув її мирні ініціативи, а щодо Алісон ясказал майже правду. Тому що тепер головна загадка полягала ось у чому: чому мені непозволяют побачитися з Алісон? Від мене чекають якихось дій, будь-тоОрфеевих подвигів, які відкривають шлях до пекла, де її ховають … або самаона ховається. Мене випробовують.

Але ясних вказівок на те, що саме я долженсовершіть, немає. Безсумнівно, мені вдалося відшукати вхід у Тартар. Але це непріблізіло мене до Алісон. І розповідь Лілії де Сейтас не наблизив мене до розгадки таємниці давньої: який курс, які карти? Злість цілий день підтримувала в мені бойовий дух, але на іншій яотправілся в Сомерсет -хаус, з’ясував, що кожний рядок у списку Лілії деСейтас - чиста правда, і цей факт чомусь кинув мене у смуток.

Увечері япозвоніл в Мач-Хедем. Підійшла норвежка. - Дінсфорд-хаус. Хто це? Вас не чути. - Я мовчав. Дівчину, мабуть, очем-то запитали, і вона сказала: - Ніхто не відповідає. У трубці виник новий голос. - Алло! Алло! Я відключився. Вона ще там Але заговорити з нею? Ні за що! Назавтра - після візиту до Дінсфорд-хаус пройшло три дні - я з ранку пив ісочінял гірке лист до Австралії. Я вирішив, що Алісон саме там. Ізложілвсе, що наболіло; перечитував раз двадцять, наче це могло втілити вжізнь що містилася в ньому брехню про моєї невинності і її віроломстві.